Виховна робота

"Мені ж, мій Боже, на землі

подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!"

Ведуча. Важко знайти у світовій літературі людину такого безмежного

творчого таланту, як Тарас Григорович Шевченко. Безумовно він - великий поет і геній слова, який залишив велику і багату спадщину. Та перш ніж стати генієм - він був звичайною людиною, який притаманно закохуватись, кохати і закохувати в себе. Адже саме кохання стоїть біля витоків життя, стверджує в людині людське, вивищує нас перед злом. Кохання робить людину кращою, зігріває її теплом, дає наснагу для діяльності і, особливо, для творчості.

Ведучий. А кохання видатних людей - завжди легенда. Сьогодні ми хочемо розказати про любовні драми у житті нашого Кобзаря, які дали поштовх до написання геніальних творів, сповнених переживань, тривоги, страждань - любові.

Ведуча. Серце митця було напрочуд чутливими до краси. Тому й недивно, що поет захоплювався жінками, вони хвилювали його уяву, викликали любов, прагнення створити свій куточок раю серед життєйського пекла. А взагалі кохання у житті Шевченка, чи не найболючіша сторінка його долі.

Вірш " Мені тринадцятий минало..."

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога.......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся богу.... і не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

 Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось....

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята -

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

 Тяжкі сльози!.. А дівчина

 При самій дорозі Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Тай почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

 Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Ведучий. Ще підлітком Тарас був закоханий в Оксану Коваленко, чий образ зберіг на все життя і не раз відтворював у поезії. їй присвячена поема " Мар'яна - черниця" - уривок з якої ми зараз побачимо.

Інсценізацію поеми " Мар'яна - черниця"виконують учні 10 класу.                                                   Сценка до поеми „Мар'яна-черниця"

                                                на 5 яв

                                                   І ява

         На сцені дідусь-кобзар співає, ніжно струнами перебирає. (Пісня на слова Т Шевченка „Думи мої""). Біля нього сидить хлопчик-пово-дир. Сцена у зелені, квітах, ніби в садочку. З іншого боку сцени стоїть молода пара, сидять хлопці й дівчата у віночках. Усі - в національних строях.

Кобзар:

„Що б вам заграть? постривайте... Черницю Мар'яну-Чи чували?" –

Дівчата:

„Ні. Не чули". (Дівчата обступають кобзаря й слухають уважно.)

Кобзар:

„Слухайте ж, дівчата.

Та кайтеся... Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та к ие молодоьо,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар'яна,

А виросла, як панна, -

Кароока

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана єднати.

А Мар'яна

Не до пана

Виходила гуляти,

 Не до папа старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузі

Щовечора святого –

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла...

 А іноді усміхалась,

Плакала, німіла..."

Завіса

                                                                 II ява

         На сцені молодий хлопець, одягнений в білу сорочку й чорні штани, опоясений червоним поясом. Дівчина-у білій блузочці, в темній спідниці, на голові червона стрічка. Вони стоять, дивляться ніжно один на одного, то усміхаються, то сумують. Хлопець дівчину за руку тримає, то за стан тоненький обнімає. Дівчина, ніби сльози витирає, сумно зітхає, а він до неї, мов голуб до голубки, припадає.

Петрусь:

«Чого ж плачеш, моє серце?»

 Мар 'яна:

„І сама не знаю..."

Петрусь:

„Може, думаєш, покину? Ні, моя рибчино, Буду ходить, буду любить, Поки не загину!.."

Завіса

                                                              III ява

Звучить мелодія пісні „Думи мої". Ведучі перед закритою завісою читають

текст.

Ведуча:

„Так от, бачите, Мар'яна 3 убогим Петрусем Щовечора розмовляла, І мати не

знала..."

Ведучий:

„Дивувалась, що се таке

Мар'яну спіткало?

Чи не пристріт? Сяде шити -

Не те вишиває;

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає.

Часом сонна розмовляє.

Подушку цілує...

Мати спершу сміялася,

Думала - жартує,

Потім бачить, що не жарти,

Та й каже:"

(Відкривається завіса.)

На сцені мати, одягнена в рясну квітчасту спідницю, у білій блузці, пов'язана по-літньому хустка, в запасці. Взута в добротні чоботи. Доня в національному строї. Вони обидві сидять.

Мати:

Мар'яно!

Треба буде старостів ждать, Та, може, й од пана! Ти вже виросла нівроку, уже й дівувала;

Мар 'яна:

(З тривогою.) „А за кого, мамо!?"

Мати:

„Хто вподоба, тому й оддам". (Мар 'яна співає з надією в голосі пісню на слова Т. Шевченка.)

Мар 'яна:

„Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого, оддай мене, моє серце.

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє, а молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли,свої вози,

А між парубками,

Як маківка між квітками,

Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля –

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

 Та за молодого".

Мати:

„Дочко моя, Мар'яно, Оддам тебе за пана, За старшого, багатого, За сотника Івана".

Мар 'яна:

„Умру, серце мамо, За сотником Іваном".

Мати:

„Не вмреш, будеш панувати, Будеш діток годувати".

Мар 'яна:

„Піду в найми, піду в люди, А за сотником не буду".

Мати:

„Будеш, дочко Мар'яно,

За сотником Іваном". (Мар 'яна плаче, ридає й сумно в сльозах промовляє.) Мар'яна:

„Застарого... багатого... За сотника Івана..." -

(Мар яна підбігає до матері, руки до неї простягає, тривожно тремтливим

голосом умовляє.)

Мар'яна:

„Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

 Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

„Багатого дочка батька, Шляхетського роду".

(Мар 'яна звертається до матері з надією, шукаючи співчуття й розуміння.) „Тяжко мені.

 Тяжко, мамо! Нащо дала вроду?

Нащо брови змальована?

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!" (Мар 'яна з розпачем і болем до матері промовляє.) „Нащо ж мене годувала?

 Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?" (Ридаючи, йде зі сцени.)

Завіса

                                                                IV ява

З одного боку сцени схилилась на руки Мар'яна, голосно

схлипус-ридає. З іншого -сидить Кобзар з поводирем,

на бандуру сперся і сумно-розпачливо розповідає.

Кобзар:

„...Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Легше, мої любі, покриться землею,

Ніж бачить, як другий, багатий, старий,

Цілує за гроші, вінчається з нею...

0Боже! мій Боже! волею своєю Розбий моє тіло і душу розбий".                    (Петрусь стривожено підбігає до Мар яни, її руки від заплаканого личка віднімає, голубить, обнімає і з жалем промовляє Кобзар схилився на ціпок і ридає.)

Петрусь:

„Мар'яно, Мар'яно! Чом ти не убога! чом я не багатий!" (Петрусь цілує            Мар 'янку.)

„Моя доля, моє щастя, Ти, моя Мар'яно. Чом не ти в сірій свитині, Чом я не в жупані?"

(Петрусь гладить Мар 'яну по голові. Бона, як дитина маленька, тулиться до його серденька, плаче.)

 „Не плач, серце, єсть у мене

Ісила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур'яні - серед церкви

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую.

Ведуча. Згодом він сватав 17-річну Феодосію Кошицівну, але батьки

дівчини були проти їхнього одруження. Вони не хотіли видавати дочку заміж за їх колишнього наймита. А дівчина не боролась за своє щастя - не могла піти проти волі батьків. Вона збожеволіла з туги за Тарасом, у 1884році померла.

Ведучий. У 1844 - 1845 роках юний геній був закоханий у Ганну Закревську, молоду дружину поміщика з Березової Рудки, якій уже значно пізніше присвятив чимало творів: поему " Слєпая", " Г.З. ", "якби зустрілися ми знову". І саме Ганну Закревську дослідники життєпису Шевченка вважають єдиним великим коханням.

Ведуча. Любовні переживання, страждання і дівоча доля описані і в вірші "Тополя", до якого учні 10 класу підготували інсценізацію. Інсценізація поеми "Тополя" у виконанні учнів 10 класу. Сценка до поеми „Тополя на       4 яви

                                                         І ява

(По обидва боки сцени - Ведучі. Йде дівчина, одягнена у світле плаття. Вона косу доплітає її пісеньку журливо співає.)

 Дівчина:

„По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий -

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє," (Дівчина стає збоку сцени. Звучить тихо пісня. Ведучі

читають текст.)

Ведуча:

„Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

 Полюбила- не спинила,

 Пішов та й загинув..."

 Ведучий:

„Якби знала, що покине, -

Була б не любила;

Якби знала, що загине, -

Була б не пустила;"

Ведуча: „Якби знала, не ходила б

 Пізно за водою.

Не стояла б до півночі

З милим під вербою;"

Ведучий:

 „Якби знала!..

 то лихо –

Попереду знати,

Що нам в світі зустрінеться...

Не знайте, дівчата!

 Не питайте свою долю...

Само серце знає,

Кого любить..."

Ведуча:

„Любилася, кохалася,

А серденько мліло:

Воно чуло недоленьку,

 А сказать не вміло."

Ведучий: Незадовго козаченько її залишає, у далеку чужиноньку ураз від'їжджає і дівчину молоденьку навік покидає, хоч і сам він іще цього, бідненький, не знає.

Ведуча:Думав він, що через рочок до милої прилине.

Ведучий: Не сподівавсь, що не вернеться, що на чужині загине.

Завіса

                                                          II ява

Мати і доня сидять.

Сумна в них мова-розмова.

„Минув і рік, минув другий –

Козака немає;

 Сохне вона, як квіточка, -

Ніхто не питає.

 „Чого в'янеш, моя доню?" –

Мати не спитала,

За старого, багатого

Нищечком єднала." (Мати до донечки улесливіш голосом промовляс-благає.)

Мати:

„Іди, доню...

Не вік дівувати.

Він багатий, одинокий -

Будеш панувати". (Доня сумно із сльозами в голосі мамі відповідає.)

Доня:

„Не хочу я панувати,

 Не піду я, мамо!

 Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить".

(Дівчина тюче.)

Завіса

                                                              III ява

На сцені облаштована кімната ворожки. На стінах розвішені сухі трави й квіти. На столі свічки, горнята, глечик. Біля столу порається бабуся у чорному одязі. Щось перемішує в горнятках, доливає воду, то сухе зілля перебирає. То щось переставляє... Перед сценою Ведуча читає текст. Дівчата стоять збоку сцени і продовжують тихо співати пісню „По діброві вітер виє". „Чумак іде, подивиться,

Та й голову схилить;

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

І подивиться - серце ниє:

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота На чужині гине!"

Ведучий:

„Не слухала стара мати,

Робила, що знала, -

Все бачила чорнобрива,

Сохла і мовчала.

 Пішла вночі до ворожки,

 Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?" (Боязко входить дівчина, схвильовано говорить)

Дівчина:

„Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду –

Де милий-серденько

 Чи жив, здоров, чи він любить,

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий

 Край світа полину!

(У відчаї припадає до ніг бабусі-ворожки.)

 Бабусенько, голубонько,

Скажи, коли знаєш!

Бо видає мене мати

За старого заміж.

Коли нежив чорнобривий,

Зроби, моя пташко,

Щоб додому не вернулась...

 Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами...

Скажи ж мою долю",

Бабуся:

„Добре, доню; спочинь трошки...

Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала,

Теє лихо знаю;

Минулося - навчилася,

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню,

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала".

(Бабуся-ворожка дас пляшечку дівчині)

„Ось на тобі сего дива!

Піди до криниці;

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сего зілля -

Все лихо загоїть.

Вип'єш біжи якомога;

Щоб там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде -

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий - серед степу

Тупне кінь ногою.

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде.

А за третій... моя доню,

Не питай, що буде.

Та ще, чуєш, не хрестися,

Бо все піде в воду.

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду".

(Дівчина взяла пляшечку із зіллям, низько вклонилася бабусі)

Дівчина:

„Спасибі, бабусю!" -(Оглядається на всі боки, роздумує.)

 „Чи йти, чи ні?

 Ні, вже не вернуся!"

Завіса

                                                             IV ява

На сцені квіти, зелень. По боках сцени Ведучі.

Ведуча:

„Пішла, вмилась, напилася,

Мов не своя стала,

Вдруге, втретє, та, мов сонна,

В степу заспівала:

(На сцену виходить дівчина, сумно співаючи пісню на слова Т. Шевченка.) Дівчина:

„Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

 Рости тонка та висока

 До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я,

 Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці - моя доля,

По СІМ боці - горе.

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу,

 Його виглядаю.

 Скажи йому, моє серце,

 Що сміються люде;

Скажи йому, що загину,

 Коли не прибуде.

Рости ж, серце-тополєнько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай лебедонько,

По синьому морю!"

 (Дівчина йде зі сцени.)

  Ведучий: „Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

 Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Тонка-тонка та висока -

До самої хмари." (За сценою сумно співають дівчата.)

„По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

 Край дороги гне тополю

 До самого долу."

Завіса

Ще одне захоплення Шевченка - Варвара Репіна, проте це ім'я огорнуте легендами. Розповідається, що проти шлюбу Варвари і Тараса виступила мати княжної, поглумившись над почуттями Шевченка.

Ведучий.

В іншій легенді йдеться про те, що, усвідомивши неможливість одруження, княжна подарувала Тарасові Біблію і сказала: " люди розлучають нас, але Бог повінчає як не на цьому, то на тому світі". У зв'язку з такими словами й трактується думка, що ні Варвара, ні Тарас так і не одружилися з іншими. Але ця таємниця назавжди схована у їхніх серцях. Але вже той факт що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему " Тризна ", є свідченням глибокої поваги і симпатії до цієї неординарної жінки.

Вірш Ліни Костенко " Я дуже тяжко вами відболіла".

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

 Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

 І як ми будем, як тепер ми будем?!

такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів — вона була недовгою.

Цей світлий сон — пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею

 — воно лишилось на усе життя.

Ведуча. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови.

Ведучий. Ще одним захопленням поета була Катерина Піунова, яка була ще надто молода щоб оцінити велич того хто сватався до неї.

Ведуча. 1857 рік Шевченко після довгих років муштри на засланні стає

вільним. Повертається, але навіть ні на Батьківщину. Знову Росія - все чуже, не миле серцю, тільки друзі які підтримують і бажання прислужитися такій далекій, але найдорожчій Україні. Чого прагне вимучене серце поета? Хоча б в останні дні зігрітися проміннями кохання. І ось Ликера Полусмакова - колишня наймичка кріпачка.

Ведучий: Друзі поета скептично ставилися до його захоплення цією жінкою. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала порятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю.

Ведуча. Не судилось Ликері стати ІІІевченковою долею. Згодом вона

виходить заміж, ще й жорстоко висміяла Т. Шевченка. Серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної всепоглинаючої самотності.

Ведучий. Бог їй суддя. Та за життя вона й сама, мабуть, не раз каялась, що так зробила, що послухала співчувальників, які шепотіли: " Ти молода, вільна, гарна, а він старий, каторжник проти царя". У шлюбі з Яковлєвим ( чи то перукарем, чи торгівцем) вона щасливою не була. Чоловік пив, бив, кожного року народжувалась дитина. Коли ж діти підросли, Ликера пішки прийшла з Петербурга в Канів.

Ведуча. Кожного дня вдосвіта ходила на Чернечу гору, молилася, плакала, просила:" Прости мене, Тарасе! " А сторож гнав: "Іди, звідки прийшла!" Не йшла. Думала, хоч після смерті бути похованою біля Шевченка. Її заяву підняли на сміх. Тоді сама собі зробила присуд: купити клаптик землі під горою, в ногах Кобзаря,щоб бути там похованою.

Ведучий. Ликера працювала і таки купила б той клаптик грунту, але в господині, в якої мешкала Ликера, захворів син. Вдова тяжко побивалась над єдиною дитиною, і Шевченкова наречена віддала заощадженні гроші на лікування. Син був врятований, а господиня на цвинтарі в Каневі купила два місця, де пізніше поховали її і Ликеру. Прожила Ликера довге, але трагічне життя.

Ведуча. Прагнення простого людського щастя виявилось в Тараса Григоровича таким жагучим, що навіть в останній строфі останньої поезії, вміщеній у «Кобзар» («Чи не покинуть нам, небого»), за кілька днів до того, як відійти у вічність він пише:

                                     

                                      ...Над Стіксом, у раю,

                                      Неначе над Дніпром широким

                                       В гаю - предвічному гаю,

                                      Поставлю хаточку, садочок

                                      Кругом хатини насаджу...

Скільки в цих рядках туги від усвідомлення того, що доля так жорстоко обділила його сімейним щастям.

Ведучий. Звичайно, мало мажору в інтимній ліриці поета, бо через призму власної долі, через біль зраненого серця пропустив він свою поезію. Самотність, нерозділеність кохання - ось ті струни, на яких звучить Шевченкова пісня печалі.

Інсценізація поеми «Невольник» у виконанні вчителів,                                  студентів-практикантів школи.

Сценка до поеми „Невольник"

На сцені стоїть макет сільської хати.

Сидить дідусь з бандурою, з двох боків - Ярина і Степан.

                                                      1 ява

Дідусь:

 „...Що то літа?"

(Звертається до Ярини.)

„Іди лишень Полудновать лагодь.

Гуляючи, як той казав,

 Шматок хліба з'їсти.

Іди ж, доню... А ти, сину,

Послухаєш вісти.

(Ярина йде зі сцени.)

Сідай лишень.

Як убили

Твого батька

Йвана В Шляхетчині,

то ти ще був Маленьким,

Степане. Ще й не лазив".

Степан:

„То я не син?

Я чужий вам, тату?"

Дідусь:

„Та не чужий, стрими лишень,

От умерла й мати,

Таки твоя, а я й кажу

Покойній Марині,

Моїй жінці:

„А що, - кажу,

Возьмем за дитину?"

 Тебе б оце.

 „Добре, - каже

Покойиа Марина, -

Чому не взять?" Взяли тебе

 Ми та й спарували

З Яриночкою докупи...

А тепер осталось

Ось що робить.

Ти на літі, І Ярина зріє.

Треба буде людей шукать

 Та що-небудь діять.

 Як ти скажеш?"

 Степан:

„Я не знаю, Бо я думав теє..."

Дідусь:

„Що Ярина сестра тобі

 А воно не теє,

 Воно просто, любітеся,

 Та й з Богом до шлюбу.

 А поки що, треба буде

І па чужі люде

 Подивитись, як там живуть,

 Все треба знать.

Так от як, друже, треба в люде

На рік, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

Отак, сину; Помолившись Богу,

Осідлаєм буланого,

Та й гайда в дорогу!

 Ходім лишень полудновать. (Звучать мелодія на вірш Т. Шевченка «Тополя»)

 Чи ти вже, Ярино,

 Змайструвала нам що-небудь?

Отаке-то, сину.." (Кладеруку на плече Степана. Вибігає Ярина і весело промовляє)

Ярина:

„Уже, таточку!"

Завіса

                                                            II ява

Під зеленим деревом Ярина і Степан. Степан схилився і сльози витирає, а Ярина біля нього ластівкою припадає; як сестра, жаліє і ще нічого не знає. Ярина:

„Степаночку, голубчику!

 Чого се ти плачеш?

Усміхнися, подивися,

 Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу?

 (Хусточкою очівитирає.)

 Скажи-бо. Степане,

 Може, й справді нездужаєш?

(З тривогою в голосі.)

 Я зілля достану,

Я побіжу за бабою...

 Може це з пристріту?"

 (Бере Степан Ярину за руку і заглядає в очі) Степан:

„Ні, Ярино, моє серце,

 Мій рожевий квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину

 Тебе й батька, на чужині

 Де-небудь загину,

А ти мене й не згадаєш,       

Забудеш, Ярино, Свого брата..."

(Здивовано і великим хвилюванням.)

Ярина:

„Схаменися!

€й-Богу, з пристріту!

Я не сестра? Хто ж оце я?

0 Боже мій, світе!

Що тут діять? Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре. О Боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється. Степаночку,

Хіба ти не знаєш,

Що без тебе і таточка, ь

І мене не стане?"

 Степан (заспокоює):

„Ні, Ярино, я не кину,

 А тілько поїду

І Іедалеко.

А на той рік. Я до вас приїду

 З старостами - за тобою

Та за рушниками...

Чи подаєш?"

Ярина:

„Та цур тобі

З тими старостами,

ІЦе й жартує!"

Степан:

 „Не жартую,

 Єй-Богу, Ярино,

Не жартую!.."

Ярина:

„Та це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька?

Не жартуєш?

Скажи-бо, Степане,

Хіба й справді не сестра я?" (Обнімає ніжно.)

 Степан:

„Ні, моє кохання, Моє серце!"

Ярина:

„Боже ж ти мій!

Чому я не знала?

Була б тебе не любила

І не цілувала...

Ой, ой!сором!Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий! Та пусти-бо!

Єй-Богу, заплачу".

(Ярина плане невтішно.)

Ярина:

„Покине! покине!"

                                                          Завіса

Звучить мегкщіаца вірш Т. Шевченка „Така її доля".

Ведуча і Ведучий перед сценою читають текст.

Ведуча:

„Як той явір над водою,

Степан похилився,

Щирі сльози козацькії

 В серці запеклися,

Мов у пеклі."

Ведучий:

 „А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне, подивиться,

І знов заголосить."

Ведуча:

„І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

 І жупан надіває.

 А Ярина дає зброю,

На порозі стоя;

Степан її надіває,

 Та плачуть обоє."

Ведучий:

„Нехай тебе Бог заступить!"

-Як за селом стали.

Сказав батько та всі троє

Разом заридали."

Ведуча:

І Степаночко поїхав у далеку дорогу, а обом їм залишив він сум, жаль, біль,

тривогу...

Відкривається завіса. Біля хати сидять дідусь і Ярина. Вже пройшов не один рочок - вже п'ятий минає.

 „Слухають... щось грає,

Мов на кобзі, на улиці

І ніби співає." (Ярина йде до іншого боку сцени, виглядає, прислухається.) Ведуча:

„Отак на улиці під тином

 Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

(Степан-кобзар грає й співає.)

Степан:

„Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В тяжкую неволю завдавали...

В турецькую землю, в тяжкую неволю!

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири,

І світа Божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Як собаки, здихають.

І згадав сирога Степан в неволі

Свою далеку Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного,

І нерідную сестру Ярину.

Плаче-ридає,

До Бога руки здіймає.

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю...

Уже на третьому полю

Турки-яничари догнали,

До стовпа в'язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани кували,

В тюрму посадили

Та й замуровали."

(Ярина на землю падає й ридає.)

Ярина:

„Степаночку! Степаночку!

-Степаночку, моє серце!

Де ж це ти барився?

 (Звертається до тата, встає.)

Тату! Тату! Ідіть сюда,

Ідіть подивітесь."

(Степан наближається до дідуся, а дідусь - до нього.)

Дідусь:

„Сину ти мій безталанний!

Моя ти дитино!

Де ти в світі погибаєш,

 Сину мій єдиний?"

Завіса

                                                        IV ява

Перед сценою Ведучі. Тихо лунає музика на слова Т, Шевченка „Реве та стогне Дніпр широкий".

Ведуча:

„Плаче старий та ридає,

 И Степан сліпий плаче.

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

 І беруть його під руки,

І ведуть у хату.

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

 І ноги умила, І в сорочці тонкій білій

За стіл посадила.

 Годувала, напувала,

Положила спати

У кімнаті і тихенько

Вийшла з батьком з хати."

Ведучий:

„Через тиждень без старостів

 За Степана свата

Старий свою Яриночку."

(Відкривається завіса: старий батько сидить біля столу, на кріслі - сліпий

Степан, а Ярина біля нього.)

Дідусь:

Мої діти - мої квіти, мої голуб'ята, хочу я, щоб вам принесла щастя моя хата. Степаночку, милий сину, бери за дружину свою сестру нерідну - доню мою Ярину.

А ти, донечко кохана, люби й шануй свого брата - мого сина Степана. Степан:

(Простягає руки й хоче стати, а Ярина його заспокоює.)

„Ні, не треба, мій таточку,

Не треба. Ярино,

 ...Я загинув,

Навіки загинув!

 За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

За калікою?.. Ярино!

Насміються люде,

І Бог святий покарає,

І прожене долю

 З ції хати веселої

 На чужеє поле.

 Ні, Ярино, Бог не кине

І найде дружину;

А я піду в Запорожжя,

Там я не загину,

Нагодують".

Дідусь:

„Ні, Степане,

Моя ти дитино!

І Господь тебе покине,

Як ти нас покинеш".

Ярина:

(Обнімає Степана.)

Оставайся, Степаночку;

Коли не хоч братись,

 То так будем: я сестрою,

 А ти будеш братом

 І дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не покинеш нас?

Степан:

Ні, Ярино!...

Вірш Івана Драча «Я тебе чекала роки й роки»

Я тебе чекала роки й роки,

 Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

 А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смілій і тонкій.

 Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

 Цвітом не зронилася в грозову

 Душу вільну, збурену до дна.

 Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

 Та мені зв'язали руки люди.

 «Хай страждає, - кажуть,

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

 І мене, знеславлену, пускають,

 Щоб ридали вірші по мені.

Я - Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра нероздмухана твоя.